За даними газети “33 канал” Михайло Климчук з дитинства виховувався у любові до України. У ранні роки втратив батька. Коли активно йшла колективізація, батько посварився з сусідкою, через що вона донесла на нього в НКВС, в результаті чого його розстріляли. У 15 років Михайло вступив в одеське художнє училище. По закінченню навчання повернувся у Вінницю та влаштувався майстром по декораціях в оперний театр, що був на місці нинішнього музичного драмтеатру. Далі він зміг потрапити у балетну студію, що діяла при театрі. Далі на yes-vinnytsia.
Кар’єра артиста у часи війни
Вперше виступив на сцені в опері “Катерина”, де виконав український народний танець. За словами Михайла, грошей артисти отримували мало, а від того були худими. У 1940 році у місті відкрили драмтеатр, де ставили “Циганку Азу”, “Дай серцю волю – заведе в неволю”, “Запорізький скарб”, “Енеїду”.
На початку війни німецькі війська доволі швидко просувались. З липня 1941 року на Вінницю вже сипались бомби. Згодом місто окупували, вінничани бачили, як німці викидали з квартир меблі і заносили свої ліжка, а місцеві дороги були забиті військовим транспортом. На диво, театр не припинив діяльність та продовжував ставити вистави, щоправда, тепер серед глядачів були не тільки вінничани, а й німецькі військові, для останніх іноді влаштовували окремі вистави. На сцені вивісили портрети Шевченка та Гітлера. На той час театральна трупа нараховувала понад 150 артистів.
Виступав перед Гітлером
Михайлу Климчуку довелось виступати й перед Гітлером, бо за відмову давати виставу могли розстріляти всю трупу. Це була прем’єра “Бахчисарайського фонтану”, у той день німці перевірили кожен куточок театру з шукачами мін, а вже під вечір завітав і сам фюрер. Після вистави артисти отримали подарунки: чоловікам пошили костюми, а жінкам дали французьку тканину і туфлі, а також всім видали пайок німецького солдата.
Вступ до групи ОУН
Слідом за німцями у Вінницю увійшла невелика група ОУН, що шукали людей до своїх лав. Згадавши, як радянська влада вбила батька, Михайло без зайвої думки приєднався до ОУНівців. Отримав псевдо “Хмара”. Головним завданням стала організація осередку ОУН при театрі, до якого увійшло 17 осіб. На меті була боротьба проти німецьких та радянських окупантів. Підпільно в друкарні, що розташовувалась на вулиці Театральна, друкувалась газета “За самостійну Україну”, агітаційні листівки та книги, які потім поширювали на окупованих територіях.
На початку 1942 року ставлення німців до акторів змінилось, багатьох заарештували, деяких стратили, частіше стали влаштовувати облави. А в наступному році дістались й до будинку Михайла Климчука. На щастя, його не було вдома, бо пішов до театру готуватись до вистави, тоді прибігла сусідка та повідомила про обшук. Довелось актору тікати.
Зустріч із “Батьком”
Перечекавши, поки інтерес до ОУНівців зменшиться, Михайло знову почав відновлювати підпільну діяльність. Разом з товаришем Володимиром Протащуком зустрілись у Літині з Омеляном Грабцем, також відомим як “Батько”. Він послав хлопців як зв’язківців у Рівне. Для прикриття вони використали форму фашистських поліцаїв, але коли зайшли в потяг, то зустріли там німецьких офіцерів. На щастя, Володимир зміг викрутитись за допомогою знання німецької мови, а Михайла врятували його акторські здібності.
До Вінниці повернувся восени 1943 року разом із підкріпленням для Омеляна Грабця. В 1944 році ”Батько” загинув біля села Микулинці під час бою з НКВС. А перед захопленням радянськими військами Вінниці заарештували й Михайла, засудивши до 20 років позбавлення волі. У 1956 році під час перегляду справи чоловіку зменшили строк до 10 років. Решту життя працював художником у Будинку культури “Хімпрому”, потім вийшов на пенсію. Помер у Вінниці у 2013 році у 90 років.