Коли мова заходить про концтабори, переважно їх асоціюють з Третім Рейхом чи Голокостом, проте фашисти не були єдиними, хто вдавався до таких жорстоких методів знущання над людьми. У 1919 році були засновані перші радянські концентраційні табори у Харкові та Чернігові. В 1920 році вони були створені й на території Поділля, коли українсько-польська армія відступала через нашестя більшовиків, повідомляє Veжа з посиланням на книгу Віктора Моренця “Перша хвиля”. Далі на yes-vinnytsia.
Створення першого табору
У серпні 1920 року в місті був створений підвідділ примусових робіт, що займався організацією концентраційного табору. Для його розміщення обрали арештний будинок та розпочали ремонтні роботи у вересні, для яких було виділено 1 250 000 рублів. До кінця місяця приміщення було готове приймати в’язнів. Була створена адміністрація, що складалась з коменданта, завідувача господарством, діловода та семи наглядачів. Однак свою роботу він не розпочав, через наступ УНРівців. У кінці жовтня — початку листопада армія близько підійшла до Вінниці, але бойові дії припинились, коли вона відступила до річки Збруч у листопаді 1920 року.
Тоді радянське керівництво повернулось до запуску табору, що відбувся 30 листопада 1920 року. На той момент в стінах табору вже перебувало 39 в’язнів. Вже за місяць кількість арештантів зросла до 100 чоловіків та 5 жінок. У березні 1921 року тут утримувались 202 особи. В охороні території табору та нагляді за в’язнями допомагала місцева міліція.
На першому поверсі приміщення розташовувались камери з коридорною системою: 12 камер були розраховані на 20 осіб, а ще 15 – на вісім осіб кожна. Всі камери були спільними для чоловіків та жінок. Також тут були кімнати для канцелярії, склад та їдальня. На другому поверсі розміщувалась кімната коменданта та бібліотека, але невідомо, чи мали в’язні доступ до неї. В підвалі працювала хлібопекарня, а також був льох на три відділення. Надворі був сарай з дровами, колодязь та клозет. По периметру була встановлена висока кам’яна огорожа.
Школа № 26 на місці колишнього арештного будинку
Кого направляли до табору
Серед арештантів переважно були “небезпечні для держави” особи через їх політичні переконання або антирадянську позицію. Крім кримінальних злочинців, сюди засилали представників регулярних повстанських формувань, інтелектуалів, журналістів, активістів громадських організацій та інших людей, які протистояли радянському режиму або, на думку більшовиків, могли чинити небезпеку в майбутньому.
Що довелось пережити в’язням
День розпочинався з підйому о шостій годині ранку та перевірки. Далі був ранковий чай, а з сьомої години в’язні вже перебували на робочих місцях. Пропрацювавши три години, давали обід, а потім знов треба було повертатись до роботи. О 19:00 була вечеря, о 21:00 — відбій.
Одним з заарештованих вінничан став Демид Бурко — журналіст, громадський діяч та учасник бою під Крутами. Його ув’язнення тривало протягом 13 років. Після звільнення з табору він емігрував за кордон, а згодом описав всі жахіття табору у своїх спогадах, що були видані Німеччині в 70-х роках. В’язні жили в бараках, де було дуже холодно, і вони не мали ніякого опалення або гарячої води. Годували погано, часто доводилось стикатись з голодом. Крім того, частим було явище жорстокого поводження сторожів із в’язнями, що включало побиття та інші форми фізичного насильства.
Так, Бурко у спогадах описував вбивство його товариша по камері під час роботу лісі. По дорозі до місця роботи, один з в’язнів не зміг втриматися на ногах, його забрали сторожі та забили до смерті.