У системі нацистських місць примусового утримання особливе місце займають єврейське гетто. Закриті території, де євреїв ізолювали від неєврейського населення з жалюгідними умовами життя. Більшість з них існували не більше кількох місяців, коли німці закривали гетто, то розстрілювали всіх в’язнів. Проте на Вінниччині була зона, де євреї могли отримати шанс вижити. Далі на yes-vinnytsia.
Чому в Джурині не вбивали євреїв
За часів німецької окупації територія Вінницької області була розділена на дві частини: північна була під владою німецьких військ, південна належала до румунської зони окупації (Трансністрія), вони розмежовувались річками Лядова, Рів та Південний Буг. Джурин же знаходився під владою румунів, які проявляли меншу жорстокість до цивільних та налагоджували порядок за допомогою нагайок, а не рушниць.
Крім того, організацією місцевої єврейської громади займався рабин Гершель Коральник, який завдяки вмовлянням та домовленостям, своєму авторитету, грошам та іншим можливим методам піклувався про збереження життя всіх, кому випала важка доля. Він міг поладнати будь-які справи і будь з ким. У Джурин депортували близько 3-4 тисяч євреїв з Буковини, Румунії, Хотину. За розпорядженням Гершеля Коральника місцеві євреї прийняли всіх депортованих у свої будинки, решту, кому не вистачило місця, розмістили в будівлі Великої синагоги, а також на складах та у хлівах.
Яким було життя у Джурині
Ніхто не розкаже за життя у єврейському гетто краще, ніж самі євреї. Так, вчителька із хоменківського ліцею Іванна Вальчишена змогла розшукати декого із в’язнів гетто та на основі їх розповідей створити документальну кінострічку «Із пам’яті не стерти. В’язні Джуринського гетто».
Однією з героїнь фільму стала Лідія Трактірщик, якій на момент початку Другої світової війни було 18 років. Дівчина народилась у румунському містечку, яке вона покинула разом з батьками та братом у жовтні 1941 року, коли фашисти зігнали всіх місцевих євреїв на залізничну станцію. Їх розмістили у вагонах для худоби, що не мали вбиралень та вікон. Дорога тривала три доби, без води та їжі, тому не всі в’язні змогли пережити ці дні. Далі люди мали дістатись селища Атаки на кордоні з Могилевом-Подільським. Тоді вже тут побували німці, залишивши гори трупів. На деяких будинках можна було побачити написи на івриті «Помстіться за нас!».
Діставшись Дністра, родині Лідії необхідно було переправитись на український берег. Міст через річку був зруйнованим, працював один пором, а охочих було сотні. Батько Лідії мав при собі папіроси, завдяки яким, родину перевезли без черги. У Могилеві-Подільському порадили їхати у Джурин, оскільки там за гетто наглядали румунські солдати.
Тоді батько знайшов німця з машиною, який допоміг родині доїхати до Джурина за швейцарський годинник та золоту каблучку. У Джурині родину прихистив місцевий єврей Каральник, виділивши маленьку кімнату без пічки. Через кілька місяців Кива, що згодом став чоловіком Лідії, запропонував більшу кімнату. Чоловік був партизаном та допомагав з продуктами та грошима.
Жилось тяжко, багато людей померли від холоду, голоду та хвороб, трупів вивозили возами. Лідія й сама захворіла на тиф, але змогла одужати. Євреїв використовували як робочу силу, за проступок могли розстріляти, але шанс вижити був вищим, ніж в інших гетто.
За словами Лідії, євреям дуже допомагали українці, вони навіть говорили на івриті. Вони навчили копати картоплю та непомітно виносити її. Завдяки цій картоплі та кислим яблукам і вдалось вижити. Після деокупації батьки, разом з братом та сестрою повернулись в Румунію, а Лідія залишилась у Джурині з Кивою.
Як українці рятували єврейських дітей
У фільмі також розповідається про одну жінку, що забрала до себе трирічну дівчинку. Її єврейське походження виказували тільки кучері на голові. Тому, коли у селі німці влаштували облаву, жінка схопила ножиці та почала стригти волосся дитині. На щастя, вона встигла закінчити й все сховати, коли солдати добрались до її хати. А на питання, чому зістрижене волосся, українка відповіла, що через воші. Якщо гітлерівці викрили жінку, тоді розстрыляли б всіх.