26 березня 1944 року закінчилась окупація Вінницької області. За цей страшний період значно зменшилася кількість мешканців міста та області: до початку війни у Вінниці проживало близько 100 тисяч осіб, а у 1944 році — близько 20 тисяч. Проте поступово стали повертатись мобілізовані та ті, хто евакуювався. До кінця року населення міста становило 59,3 тисячі мешканців. Відновлювати місто розпочали одразу після звільнення. Ледь не щодня містяни виходили на заводи та фабрики, прибирали зруйновані вулиці та підходили до справи з ентузіазмом. Життя містян детально описав Вайнштейн Соломон Григорович, що видав книгу “Моя Вінниця” під псевдонімом Ніл Крас. Далі на yes-vinnytsia.
Перукарні на кожному кроці
У розділах “Білий дім” та “Великий театр” Ніл Крас добре описує роботу перукарів. Вони тоді були на кожному кроці, підстригтись можна було на базарі, автостанції чи на вокзалі. Були й центральні перукарні у готелях “Україна” та “Вінниця”. Переважно перукарями працювали євреї. По завершенню стрижки вони пропонували клієнтам “освіжити” зачіску, за що потім накидували 25-50% до кінцевої ціни за свої послуги. Використовували одеколони “Квітковий” та “Шипр”, останній був дешевшим.
Після війни електричних машинок не було, майстри працювали перукарськими ножами. А як треба було брити бороду, то до того, як з’явились спеціальні креми, вологим пензликом водили по брусочку туалетного мила, а потім по обличчю клієнта. Якщо ж у майстрів з’являвся якийсь новий робочий інструмент, до нього відразу вишикувалась черга з клієнтів.
У перервах між роботою перукарі грали у шашки. А ось у шахи не грали, бо то не для перукарів, адже партії довгі та клієнти не чекали б їх завершення.
Одяг шили в ательє
Багато уваги Ніл Крас приділив й ательє по шиттю одягу. За словами автора, купити пристойний костюм чи сукню було складно, адже “те, що шила наша — дуже навіть — легка промисловість, носити було неможливо”. Навіть люди середнього класу намагались не носити одяг широкого споживання. Тому, аби порадувати себе новими речами, люди звертались до швачок. Найбільш відомою та дорогою була Масляєва, вартість роботи якої доходила до 800 рублів. За її послугами звертались дружини професорів.
Чоловіки так само шили костюми в ательє, щоправда, таких було менше, адже було багато дрібної простої роботи, що потребувала підмайстрів. Найкращим кравцем був Романов, що шив костюми для директорів.
Як проходило навчання у школі
У главі “Про школи” Ніл Крас висвітлює життя шкіл у повоєнній Вінниці та ділиться власним досвідом навчання у школі №4. Навчання тривало десять років. Молодші класи були великими та нараховували понад 40 учнів у кожному. Багато було дітей більш дорослого віку, що були вимушені перервати навчання через війну.
Учні ходили в три зміни. Молодші класи приходили на другу, аби не вставати занадто рано та не йти в темряві додому. Зошитів не вистачало, іноді доводилось самостійно зшивати чисті листки, щоб було в чому писати. У автора завдяки старанням мами зошити завжди були. Писали хімічними чорнилами, для приготування яких необхідно було розвести спеціальний порошок у гарячій воді. Писали вони фіолетовим кольором, який потім був на руках, на одязі та залишав ляпки у зошитах. Проблеми були й з книжками, було й таке, що видавали один підручник на 2-3 людей.
Про спекулянтів
Після війни промислових товарів в місті було мало. Дещо виручали комісійні магазини, барахолка чи останні ряди на ринку. Комісійний магазин був тільки один у Вінниці, його розміри були невеликими, тому речі виставляли дуже тісно, через що їх було важко роздивитись.
Ніл Крас згадує історію про “мільйонера”, що з війни привіз валізку з мільйоном звичайних швейних голок, кожну продавав по рублю. Часто, коли у місті з’являлись такі торгаші, до них збиралась черга. Повз неї йшли інваліди війни, що мали право на обслуговування поза чергою та активно ним користувались. Купували речі, які потім на цьому ж місці намагались перепродати з націнкою.